Название: Розвиток ідей парламентаризму

Вид работы: реферат

Рубрика: Экономика

Размер файла: 20.51 Kb

Скачать файл: referat.me-393227.docx

Краткое описание работы: Реферат на тему: “Розвиток ідей парламентаризму” Парламент - це виборний колегіальний орган, який має переважні права у сфері законотворчості. Саме слово “парламент” походить від французького “parler” – говорити і означає “вибірний, представницький орган”. Традиції парламентаризму сягають у глибоку давнину.

Розвиток ідей парламентаризму

Реферат

на тему:

“Розвиток ідей парламентаризму”

Парламент - це виборний колегіальний орган, який має переважні права у сфері законотворчості.

Саме слово “парламент” походить від французького “parler” – говорити і означає “вибірний, представницький орган”. Традиції парламентаризму сягають у глибоку давнину. Ще за родоплемінного ладу з’явилося таке поняття як вибори. Тоді на племінному віче за згодою старійшин обирали вождя. Значного розвитку парламентаризм отримав у Давній Греції. B Афінській державі всі посадові особи обирались строком на один рік без права переобрання. Кожен, хто хотів бути обраним вільно виставляв свою кандидатуру. Виборними органами були Рада 500 та геліея. Вищі посадові особи обирались відкритим голосуванням на народних зборах. Стратеги вважались рівними між собою, але фактичне керівництво доручалось одному з них – за вибором народних зборів. Голосування проводилось шляхом підняття рук і було відкритим.

Вибори ради старійшин у Спарті здійснювались на народних зборах. Старійшини займали свої пости на все життя. Виступати на зборах чи пропонувати кандидатів для обрання могли лише посадові особи. Членом ради можна було стати після досягнення 60-річного віку. Голосування проводилось наступним чином: громадяни розходились в різні сторони і на око визначалась більшість. Вибори посадових осіб проводились криком: за кого голосніше кричали, той і вважався обраним.

В Дравьому Римі вищим органом влади був сенат. Сенаторів призначали уповноважені особи, обрані на народних зборах – цензори. Сенатори призначались довічно. Збори курій вибирали “царя”, якому доручали військове управління, верховні функції жреця та деякі судові функції. На народних зборах голосували по центуріям (сотням). Кожна центурія мала один голос. Всі громадяни були поділені на п’ять розрядів. Вділявся розряд патриціїв (80 центурцій) і вершників (18 центурій), які разом мали 98 центурій або 98 голосів із 193. Рішення приймались більшістю. Голосування було відкритим.

У період середньовіччя стали зароджуватися станово-представницькі органи: в Англії – парламент, у Франції – генеральні штати, в Іспанії – кортеси, в Німеччині – ландтаги. У роботі таких органів брали участь представники трьох класів: дворянство, духовенство та мешканці великих міст.

У Франції графи, герцоги та вищі служителі церкви отримували іменні запорошення короля. Решта частина дворянства була представлена виборними депутатами. Представники міст в одних випадках обирались, а в інших – призначались королівськими чиновниками.

В Англії найбільш знатні запрошувались поіменно, а рицарі та міщани – обирались.

В Німеччині в рейхстаги запрошувались представники міст. Кожен з трьох класів засідав і голосував окремо від інших.

Поява в Англії і Франції представницьких органів влади знаменувала собою початок обмеження влади монархів, які правили до цього безконтрольно. Це стало початком становлення демократичних держав. В Англії була прийнята “Велика хартія вольностей” і створений парламент, у Франції – сформовані Генеральні штати. Пройде ще багато століть боротьби народів за свої права перш ніж ці держави стануть по-справжньому демократичними. Говорити про те, що Англія і Франція стали демократичними після появи представницьких органів не можна, оскільки переважна більшість населення цих країн так і не відчула значних змін, не брала участі у виборах, рівень життя був низький, а населення було соціально незахищеним і безправним у всіх відношеннях.

Якщо говорити про слов’янські землі, то тут одним з найстаріших протопарламентів було народне віче як форма участі народу у вирішенні державних справ. Це були збори усіх вільних жителів. Літописи згадують про подібні збори у всіх давньоруських князівствах. Предметом обговорення на віче могла стати будь-яка проблема державного життя, частіш за все вирішувались питання про вибори або вигнання князя, про воєнні походи та мирні договори. У більшості слов’янських земель вічеві збори зникають після татаро-монгольскої навали. Довше воно збереглося лише у північних Новгородській і Псковській республіках. Там у народних зборах могло брати участь все доросле населення міст і вільні селяни навколишніх поселень. Віче обирало і скидало вищих посадових осіб республіки, затверджувало нові закони і відміняло старі, визначало розмір податків і навіть розглядало найбільш важливі кримінальні справи.

Пізніше до виборних органів влади варто віднести перш за все Боярську думу – вищу раду при князі, а з 1547 р. – при царі. Боярська дума складалася з представників феодальної аристократії.

Важливим етапом розвитку інституту парламентаризму стали Земьскі собори. Перший такий собор був зібраний у 1549 р. за указом Івана IV. З 1613 року Земські собори стають виборними. До них входили люди з боярської думи і вищого духовенства. Крім того до роботи залучались чиновницькі верхи і навіть деякі представники селянства. Якогось певного порядку виборів членів Земського собору не було. Собори створювались царем по мірі необхідності для обговорення складних державних питань. Учасники соборів подавали свої ідеї у формі колективних “челобитий” від різних станів.

Поступово виникають органи місцевого самоуправління, котрі обиралися з дворян, чиновників та вільних селян.

За часів Петра I особливе значення отримує Урядовий Сенат, затверджений у 1711 році. Він став органом, який вирішував усі важливі справи управління, суду та поточного законодавства. Сенат не був схожий аналогічні органи Швеції, Польщі та інших країн. Ступінь влади, наданої сенату визначалась таким фактом: сенат заснований для управління “вместо его царского величества собственной персоны" на час постійних подорожей Петра I, які заважали йому займатись державними справами.

У 1801 році була створена Державна Рада. Всі закони і законодавчі акти перед затвердженням імператором повинні були обов’язково обговорюватись тут.

У 1906 Миколою II була створена двопалатна система вищих законодавчих органів. Нижньою палатою першого російського парламенту стала Державна дума, а верхньою – Державна Рада.

Традиції сучасного українського парламентаризму сягають своїм корінням в історію східного слов¢янства. Складається з таких етапів:

· Звичаєве віче давньоруської княжої доби (VI-XI ст.)

· Київська законодавча традиція Польсько-Литовської доби (XIII-XVI ст.)

· Генеральна Рада козацької доби (XV-XVIII ст.)

· Перша конституційна Рада за гетьманату Пилипа Орлика (XVIIIст.)

· Український парламентаризм часів Австрійської та Російської імперій (кін. XIX-початок XXст.)

· Центральна Рада Української Народної Республіки (початок XX ст.)

· Верховна Рада УРСР (XX ст.)

· Верховна Рада незалежної України.

Завдяки парламенту у країні створюються, розвиваються і зберігаються демократичні форми правління. Роль парламенту в житті суспільства кожної країни є різною. Проте у діяльності парламентів світу є багато спільного.

Перш за все слід усвідомити, що ідеали справедливості, природних прав і свобод людини можуть бути втілені у життя тільки тоді, коли держава базується на принципах народовладдя і розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Ці принципи, вперше проголошені Ш.Монтеск'є і Е.Сієсом, були зафіксовані у Конституції США, прийнятій у 1787 році. Вони стали наріжним каменем для конституцій країн Європи, що створювалися в результаті буржуазних революцій XIX століття. Як показав досвід держав розвинутої демократії, саме парламенти є підвалиною демократичних свобод суспільства, ефективними інституціями, що протидіють узурпації влади однією особою чи групою осіб. Парламенти є центром ідеологічної сфери, ареною для постійних дебатів щодо суспільно-політичного устрою держави, на якій партійні лідери та суспільні діячі мають можливість постійно переконувати виборців у необхідності змін у відповідності до своїх програм, щоб в результаті демократичної боротьби отримати владу із рук народу.