Формування політичних партій в 18 ст.

Уже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху на західноукраїнських землях були створені сприятливі умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам.



Русько-Українська радикальна партія

У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях — як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму.

У програмі-мінімумі РУРП окреслено її найближчі завдання:

• досягнення матеріального добробуту трудящих;

• усунення всякої експлуатації;

• проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю.

У програмі-максимумі декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.

У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний і національний розвиток краю і народностей, які тут проживали.

Однак у цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою, тому її цілком справедливо піддавали гострій критиці «молодші» радикали, які вважали себе справжніми й послідовними марксистами і пропонували відразу боротися за створення Української держави в складі Австрійської федерації.

У 1895 році один з лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta» («Україна уярмлена»), у якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив суперечності, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічного та культурного піднесення та и узагалі передумовою самої можливості її існування.

Урахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найпов-ніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

Персоналїї

Юліан Бачинський (1870-після 1934)

Український громадський діяч. Публіцист. Член Української радикальної партії, а з 1898 р. — Української соціал-демократичної партії. У 1918 р. входив до складу Української національної ради ЗУНР — ЗО УНР. З 1919 р. — представник УНР у Вашингтоні. У 20-х роках повернувся до України. Працював у редакції «Української Радянської Енциклопедії». У 1934 р. заарештований і засланий. Подальша доля невідома.

(За «Довідником з історії України»)



Українська соціал-демократична партія

У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП). Лідерами її були М. Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін.

У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду — Українська Республіка».

УСДП засновувалася як складова частина австрійської соціал-демократії, у програмі якої тези про право націй на самовизначення не було. Австрійська соціал-демократична партія (АСДП) вимагала тільки перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Потребу збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Тому національну програму АСДП з'їзд Української соціал-демократичної партії, який відбувся 1903 року, змушений був визнати для себе обов'язковою.

Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в перспективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, уважаючи їх в основній масі поляками.

У 1907 році УСДП, усупереч позиції польських соціал-демократів, висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що могло б стати першим кроком до створення української національної державності. Усередині партії значно посилилося самостійницьке крило, очолюване В. Левинським, представники якого з 1909 року почали засновувати окремі від Польської партії соціал-демократів політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з поляками ще більше загострився.

Позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на діяльність інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Таких самих програмних засад дотримувалися й буковинські Радикальна партія (1906 рік) та Національно-демократична партія (1907 рік) . З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху й на Буковині.



Українська національно-демократична партія

Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охрімович, І. Франко та ін.). У роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання — Національно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал-демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. Тому одним з першорядних завдань керівництво партії вбачало виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної й централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей».

Для задоволення національних потреб українського населення Галичи-ни й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться за виховання серед них національної самосвідомості та розгортання національно-визвольного руху.

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.

Поміркована орієнтація націонал-демократів, підтримка їхніх позицій з боку таких народовських організацій, як «Просвіта», сприяли тому, що УНДП незабаром стала найвпливовішою політичною партією Західної України.

Російська національна партія

Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.

Неухильне зростання національного руху в Галичині істотно впливало на взаємини між східними та західними українцями. Саме східноукраїнські діячі В. Антонович, О. Кониський, П. Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Гру-шевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України.

На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси. Учені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з підросійської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905-1907 pp. і наступу політичної реакції в Росії.

Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Наддніпрянщині.

Олександр Кониський (1836-1900)

Письменник, педагог, громадський діяч. Учасник полтавської і київської Громад. У 1863 р. був заарештований і висланий до Вологди, потім до Тотьми (до 1866 р.) Один із засновників журналу «Зоря», Наукового товариства імені Шевченка у Львові.