Форми і види цивільно-правової відповідальності

Реферат на тему:

Форми і види цивільно - правової відповідальності

Форми цивільно-правової відповідальності. Під формою цивільно-правової відповідальності розуміють форму ви­раження додаткових обтяжень, що покладаються на пра­вопорушника.

Відповідальність може наступити у формах: відшкоду­вання збитків, сплати неустойки, втрати завдатку, кон­фіскації майна і т.п. Найбільш поширеною формою є відшкодування збитків. Обов'язок боржника відшкодува­ти збитки має загальний характер і є чинним в усіх ви­падках, якщо законом або договором Не передбачено іншого. Інші форми цивільно-правової відповідальності застосовуються тільки тоді, коли це передбачено зако­ном чи угодою. Форму цивільно-правової відповідально­сті у вигляді відшкодування збитків називають загальною формою цивільно-правової відповідальності, всі інші форми — спеціальними формами.

Види цивільно-правової відповідальності. Цивільно-правова відповідальність поділяється на види. В основу такого поділу можуть бути покладені різні критерії. За­лежно від підстав виникнення розрізняють договірну та позадоговірну відповідальність.

Договірна відповідальність виступає у вигляді санкції за порушення договору. Якщо боржник вчасно не пере­дає речі, не виконує роботи або виконує її неналежним чином, то він повинен відшкодувати кредиторові збитки, заподіяні таким невиконанням, а у випадках, передбаче­них законом або договором, — сплатити і неустойку. При цьому у більшості випадків вважається, що попере­днє зобов'язання боржника залишилось, і кредитор має право вимагати його виконання.

На протилежність договірній позадоговірна відпові­дальність наступає у разі заподіяння особою шкоди будь-якій іншій особі. Позадоговірна відповідальність має місце тоді, коли відповідна санкція застосовується до правопорушника, який не перебуває у договірних відносинах з потерпшим.

Юридичне значення розмежування договірної і поза­договірної відповідальності полягає в тому, що форми та розмір позадоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми й розмір договірної відпові­дальності визначаються як законом, так і договором. При укладені договору сторони можуть передбачити від­повідальність за такі правопорушення, за які чинне за­конодавство не передбачає будь-якої відповідальності.

162

Сторони можуть також знизити або підвищити розмір відповідальності порівнянь із встановленим законом.

На практиці може виникнути конкуренція між дого­вірною і позадоговірною відповідальністю. Наприклад, який вид відповідальності треба застосувати до наймача, що знищив або пошкодив майно наймодавця, договір­ний чи позадоговірний? Певно, за наявності передумови для договірного позову відповідальність має бути договір­ною. Саме таке вирішення цього питання гарантує для кожної із сторін більш повну охорону її прав і не посла­блює встановленої законом відповідальності.

Залежно від характеру розподілу відповідальності де­кількох осіб розрізняють дольову, солідарну і субсидіарну відповідальність.

Дольова відповідальність має місце тоді, коли кожний із боржників несе відповідальність тільки в тій частиш, яка випадає на нього відповідно до законодавства або договору. Дольова відповідальність має значення загаль­ного права і застосовується тоді, коли законодавством або договором не встановлено солідарної або субсидіар-ної відповідальності. Частки, що випадають на кожного з відповідальних осіб, визнаються рівними, якщо зако­нодавством або договором не встановлено інший їх розмір.

Солідарна відповідальність характеризується тим, що кредитор може вимагати відшкодування збитків як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частиш боргу. За чинним цивільним законодавством солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом чи договором. Прикладом солідарної відповідальності, пе­редбаченої законом, є відповідальність кількох осіб за спільне заподіяння шкоди.

Субсидіарна відповідальність (її ще називають додат­ковою відповідальністю) застосовується тоді, коли у зо­бов'язанні беруть участь два боржники, один з яких є основним, а другий — додатковим. Суть субсидіарної відповідальності полягає в тому, що перед тим, як звер­нутись з вимогою до додаткового боржника, кредитор повинен притягнути до відповідальності основного бор­жника. І лише у разі неспроможності останнім відшко-

«* 163

дувати збитки або його відмови від задоволення позову кредитор може притягти до відповідальності додаткового боржника. Так, батьки або піклувальники можуть бути субсидіарними відповідачами за шкоду, заподіяну непо­внолітнім віком від 15 до 18 років. Загальне правило пе­редбачає, що неповнолітній сам повинен відшкодувати заподіяну шкоду. І лише коли у нього немає майна або заробітку, достатнього для цього, до відповідальності притягуються батьки, усиновителі чи піклувальники, за наявності їх вини.

За розміром відповідальність буває повною і обмеже­ною. Загальне правило передбачає настання відповідаль­ності в повному розмірі. Воно поширюється як на дого­вірну, так і на позадоговірну відповідальність. Але у ви­падках, передбачених законом, розмір відповідальності може бути обмеженим. Це правило застосовується не тільки до такої форми відповідальності, як стягнення збитків, а й до інших. Обмеження відповідальності може бути викликане специфікою того чи іншого договору, положеннями міжнародних договорів та під впливом ін­ших обставин (майнового стану суб'єктів відповідально­сті і т.п.).

За окремі види правопорушень встановлено особли­вості відповідальності. Так, деякими особливостями ха­рактеризується цивільно-правова відповідальність за не­виконання грошових зобов'язань. Ця відповідальність настає у вигляді сплати процентів за грошову суму, якою боржник користувався. Це правило надзвичайно важли­ве в умовах інфляції, коли користування чужими грішми стає привабливим для недобросовісних учасників циві­льного обороту і завдає відчутної шкоди інтересам кре­дитора. Недобросовісний учасник цивільного обороту, використовуючи чужі гроші, отримує прибуток, а його кредитор зазнає збитків незалежно від того, що через деякий час йому буде повернута первинна грошова сума. Це є однією з причин широкого побутування взаємних неплатежів. Прийнятий 22 листопада 1996 р. Закон "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зо­бов'язань" має сприяти вирішенню цієї проблеми. Згід­но з названим законом, у разі затримки зарахування

164

грошових надходжень на рахунок клієнта банки сплачу­ють на користь одержувачів грошових коштів пеню, яка обчислюється у відсотках від суми простроченого плате­жу і може досягати подвійної облікової ставки Націо­нального банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Має специфіку відповідальність боржника за про­строчення виконання зобов'язання. Вона полягає в то­му, що боржник, який прострочив виконання, відпові­дає перед кредитором за збитки, завдані простроченням, і за можливу шкоду майна, що випадково настала після прострочки. Іншими словами, він несе ризик відпові­дальності за випадкове пошкодження або знищення майна, яким він користувався. Наприклад, якщо наймач невчасно повернув найняте майно і це майно в період прострочки було випадково пошкоджене або знищене, то незалежно від вини боржника він повинен буде відш­кодувати збитки кредитору.

Має свої особливості також відповідальність за нане­сення кривди (відшкодування моральної шкоди). Інсти­тут відшкодування моральної шкоди передбачений ст. ст. 6, 7, 440і чинного ЦК України та окремими статтями спеціальних законів ("Про міліцію", "Про Службу без­пеки", "Про захист прав споживачів" та ін.). Відшкоду­вання моральної шкоди досить часто застосовується до таких протизаконних дій, які не складають порушення майнових прав. Хоча це не означає, що порушення осо­бистого права не може поєднуватися з майновою шко­дою. Наприклад, приниження ділової репутації підприє­мця може потягнути ускладнення зі збутом виробленої ним продукції.

Але, як правило, вважається, що особиста кривда не порушує майнових прав особи, а зачіпає лише її особис­ті права. Саме з цього виходив законодавець, коли нада­вав можливість потерпілому самому звертатись до суду з позовом. Ніхто краще за нього не оцінить порушення, не вирішить питання про прощення порушника. За по­рушення особистих прав може настати і кримінальне покарання, але воно має іншу мету — захистити публічні інтереси суспільства, для якого не байдуже ставлення громадян до своєї честі, гідності, ділової репутації; сус­пільство зацікавлене в тому, щоб громадяни дорожили своїми особистими правами. Проте і в цьому разі пере­вага в захисті особистих прав надається самій особі, приватні інтереси в сфері особистих прав законодавець ставить вище публічних.

Чинним законодавством встановлено мінімальний розмір цивільно-правового покарання за особисту крив­ду. Судові надається право в кожному конкретному ви­падкові самостійно визначати суму стягнення на користь потерпілого.

Підсумовуючи сказане, звернімо увагу на таке. Циві­льно-правова відповідальність має на меті не тільки по­новити майновий стан потерпілого, а й покарати право­порушника. Цивільно-правове покарання відрізняється від покарання кримінального: по-перше, майнові стяг­нення у цивільному праві відбуваються на користь по­терпілого, а конфіскація у кримінальному праві прова­диться на користь держави; по-друге, цивільно-правова відповідальність може переходити на спадкоємців, тоді як кримінальне покарання має виключно особистий ха­рактер; по-третє, порушниками цивільних прав, як і кримінальних, можуть бути декілька осіб, але вони при­тягуються до цивільно-правової відповідальності як одна особа (солідарна відповідальність); по-четверте, до циві­льно-правової відповідальності можуть притягуватись треті особи, які участі у правопорушенні не брали (субсидіарна відповідальність). У кримінальному праві та­кого не допускається; по-п'яте, учасники договірних ци­вільно-правових відносин можуть встановлювати розмір відповідальності на випадок порушення умов договору.

Кримінальне-правова відповідальність встановлюється законом.

Таким чином, сфера застосування цивільно-правової відповідальності набагато ширша, ніж будь-якої іншої юридичної відповідальності, а її форми й види дають можливість потерпілому найбільш повно захистити свої порушені права.

Важко погодитися з думкою про те, що у новому кримінальному кодексі доцільно "... визнати обов'язок злочинця відшкодувати потерпілому всі збитки і заподі­яну шкоду...". Кримінальний кодекс — не той норматив­ний акт, в якому про це повинно йтися.

Інша справа, що в КК України доцільно було б пере­дбачити відповідальність за навмисне ухилення від відш­кодування заподіяної шкоди, подібно до відповідальнос­ті за ухилення від сплати аліментів на утримання дітей.