Пародійне переосмислення троянського циклу міфів у рамані Апулея Метаморфози у порівнянні з Іллі

ВСТУП

Як я змогла зрозуміти з праці Хюбнера «Істина міфу», міф – це розповідь про богів та героїв. Різниця між гомерівською добою і добою занепаду Риму лежить у розумінні міфу. В класичну добу античності міф розшифровувався, як реальність, тобто як те, що сталося насправді, якою б надзвичайною не була подія. Тому первинно міфи були носіями людських знань про навколишній світ. З них дізнавалися про створення світу, про закони природи, про інші країни, про давноминулі події тощо. Міфологічна свідомість вважає передання реальності, спирається на нього, як на зразок.

Римське світосприйняття, особливо в період занепаду Римської імперії, мало дещо відмінний характер. З самого початку свого існування римська міфологія мала інший характер, дедалі розбіжності ставали все більш вагомими.

Найславетнішим римським героєм, хоча й троянського циклу, був Еней. Від сина Енея Юла походить рід Юліїв, до якого належав імператор Гай Юлій Цезар. Подібна історична спрямованість міфотворчості засвідчила існування нової «вищої» героїчної міфології.

Поступовий перехід людського суспільства до рабовласництва зруйнував патріархальні засади олімпійської сім’ї, втрутився в гармонійний світ олімпійських богів. У післякласичній міфології відбилися ознаки згасання процесу міфотворчості та руйнації міфу. Міфологія почала заперечувати себе сама, серед богів з’явилися богоборці, такі як Прометей, з богами почали змагатися герої і навіть люди.

Римська міфологія не була такою розвиненою і художньо-поетичною, як грецька. Фантазія давніх римлян не створила яскравих міфічних образів. Але давній римлянин, так само як і еллін, все життя відчував повну залежність від влади богів. Давні римляни створили спільний греко-римський пантеон богів і надали йому державного статусу

РОМАН АПУЛЕЯ «МЕТАМОРФОЗИ» у контексті доби. Пародійне переосмислення троянського циклу міфів.

Апулей є автором багатьох праць, серед яких зустрічаємо і поетичні твори, і нариси з історії Риму, і численні промови, і наукові трактати з більшості відомих галузей мистецтва, медицини, сільського господарства, точних наук. Але нажаль до наших днів збереглася лише невелика кількість творів, серед них: «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії», роман «Метаморфози, або Золотий осел» та деякі інші уривки.

Починаючи з ІІ ст. н. е. Римська культура дедалі більше занепадає. Були забуті класики літератури. Апулей жив у дуже складні часи занепаду Римської імперії. Посилювалась дедалі безправність усього населення, загострилися соціальні конфлікти. Головною метою кожного стали посада і багатством. Що було дуже суттєвим – різко послабилось значення родинного зв’язку. Це суттэво особливо для мого реферату, адже ці самі зв’язки були дуже важливими за часів Гомера. Криза охоплює і культуру. Як це завжди буває, посилюється популярність окультних наук, чаклунства, віри в потойбічні могутні сили, що значною мірою спиралися на спотворені форми піфагореїзму та епікурейства. Апулей ревно шанував єгипетських богів, особливо Озіріса і Ізіду, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Спершу, це були найсправжнісінькі єгипетські божества. Ізіда втілювала образ родючості долини Нілу, потім – богині Луни. Коли її культ розповсюдився за межами Єгипту, її почали рівняти до різних божеств, і, нарешті, в очах своїх чисельних прихильників вона стала володаркою всесвіту.

Популярність Апулея у сучасників і в пізніші часи була незмінно величезною, а його роман «Метаморфози», особливо за доби середньовіччя і в епоху Відродження, став джерелом для багатьох творів, зокрема під його впливом були Боккаччо, Сервантес, Філдінг, Смоллет та ін.

В романі «Метаморфози» змальовано панораму побуту і звичаїв римської Африки.

Як я вже зазначила, Апулей жив у період занепаду культури, це ми можемо побачити на яскравому прикладі театральної вистави та способу покарання . Ще перед подіями, що описуються в 29 – 34 розділах, ми зустрічаємося з по-справжньому огидною сценою «подружжя» однієї шляхетної «матрони» з головним героєм, який був, до-речі, ослом! Хазяїн тварини не реагує на це, як на щось огидне, навпаки, він навіть вирішує зробити це ще одним видовищем. Я вважала до цього, що наше сучасне суспільство надто розбещене, але зараз я не можу уявити собі таку подію, для нашої сучасності це неможливо. Для сучасників же Апулея це було, виходить, звичайне явище. Жінку, яку вибрали для подібного видовища, карали за чисельні вбивства. Це свідчить про занепад цінностей і появи величезної жадоби до збагачення. Що до театральної вистави, то ми маємо там акторку, що грає Венеру. Вона своєю вродою зачарувала всіх присутніх, але не тільки це привертало увагу: на ній майже не було одягу. Тільки легка шовкова тканина, яка іноді зовсім піднімалася від вітру, так що, було видне Ії оголене тіло. Таким чином, автор дає нам змогу зрозуміти, наскільки розбещені і позбавлені культури люди жили в його добу, наскільки змінилися цінності і наскільки впала мораль.

Взагалі весь твір Апулея побудований на описі подібних сцен. В нього люди не ідеалізовані, вони в нього постають з найогиднішого боку. Завершується опис одного злодійства, або безкультур’я – починається опис іншого.

Також в 29 – 34 розділах ми бачимо невеличку театральну виставу, що присвячена відомому суду Паріса, з яким ми знайомі ще з троянського циклу міфів.

«Згідно з міфами, до Паріса за порадою Зевса звернулася Гера, Афіна й Афродіта, щоб він розсудив, кому з них має належати яблуко з написом «Для найвродливішої». Це яблуко підкинула гостям не запрошена на весільний бенкет Пелея й Феміди богиня чвар і розбрату Евріда. Кожна з трьох наймогутніших богинь намагалася схилити юнака на свій бік: Гера обіцяла владу і багатство, Афіна – мудрість і військову славу, Афродіта - найвродливішу в світі жінку. Паріс присудив яблуко Афродіті, яка допомогла йому викрасти в спартанського царя Менелая його дружину Єлену. Це викрадання спричинило Троянську війну» .

В темі мого творчого завдання сказано, що я маю зазначити пародійне переосмислення троянського циклу міфів, тобто довести, що автор пародіює тексти, котрі були визначальними для міфічної свідомості. Для більш глибокого розуміння, необхідно дати визначення самій пародії, як жанру літератури. Отже, пародія – це твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам, іноді пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання. Саме це ми бачимо в зазначених уривках. Спочатку автор розповідає, вдаючись до дуже виразного опису, про події, що зображені на сцені. Атмосфера твору в цей час пройнята високими почуттями. Тут з’являються і прекрасні з благородною зовнішністю боги та богині, і «кругленькі молочно-білі хлопчики», що грають купідонів, з середини сцени виривається вино і перефарбовує кіз на золотисто-жовтий. Все пройняте гармонією та неспішністю (так не поспішаючи підходила Венера до Паріса). Цей опис вистави стає своєрідним відступом, який переносить на із неприємної дійсності до міфологічної краси. Однак саме тут розгортається пародійність Апулея. Він не реагує на виставу, як на щось величне, він не звеличує богів, навпаки, вистава несподівано викликає в нього обурення. Він обурений тим, що вже в часи початку світа перший суддя, якого обрав Юпітер (Зевс), продавав своє рішення. Автор говорить, що тоді не треба дивуватись на подібну торгівлю рішеннями в сучасному суспільстві. Таким чином, Апулей переосмислює міф, що був визначальним для міфічної свідомості. Тоді Апулей пригадує цілу низку міфів Троянського циклу. Як відомо, саме ці міфи зібрав до купи та склав в один визначний твір під назвою «Ілліада» Гомер.

І тут першим під критику підпадає «знамените судилище славетних ахейських вождів». Тут мається на увазі випадок, коли Одіссей та Агамемнон, які заздрили Паламеду, через його хитрість та мудрість, підкинули до йогопалатки золото та письмо від троянського царя Пріама. Через це Паламеда звинуватили у зраді, і люди забили його камінням.

Далі Апулей згадує ще одне «судилище», коли після загибелі Ахілла ті ж самі ахейські мужі вирішували хто буде наступним вождем. Того разу вони віддали перевагу Уліссу (Одиссею), замість «великого» Аякса. Цей вибір вважався неправильним через те, що Одиссей вважався героєм меншого розряду. Я маю на увазі той факт, що в давні часи кожне нове покоління героїв вважалося більш слабким, порівняно із попереднім.

ВИСНОВОК

В період Апулея міфологія поступово починає сприйматися як вигадка. «Метаморфози» вважаються дуже показними з цієї точки зору. Хоча герой Апулея і визначає події суду Паріса як ті, що відбувалися на початку світу, це вже не є таким монументальним віруванням. Боги та богині не сприймаються, як дійсно існуючи. Чому я зробила такий висновок? Із самої біографії автора. Він був прихильником Ізіди, а вона вже не була родом з «олімпійців». Вона була вже зовсім іншим. Вона була праобразом нової віри. Віри в бога єдиного і всемогутнього. Через це міфічної свідомості тут вже не було і не могло бути.

На кінець я можу добавити ще одне суттєве розходження. В своїй праці Хюбнер робить висновок, що в міфічну добу людина як індивідуальність не існувала, позбавлена роду, закону і майна – вона більше не була людиною. У Апулея такого ми не бачимо. Головний герой позбавлений не лише роду, закону і майна, він позбавлений самого людського вигляду, він перетворений на тварину! Але він залишається особистістю. Це, мабуть, і є тим єдиним найсуттєвішим доказом того, що сучасники Апулея далеко відійшли від міфічного сприйняття світу.

міністерство освіти та науки україни

київський національний лінгвістичний університет

самостійна творча робота

з історії зарубіжної літератури на тему:

„Пародійне переосмислення троянського циклу міфів у рамані Апулея «Метаморфози» у порівнянні з «Ілліадою» Гомера”

студентки 106 групи

факультету французької мови

Шульжевської Мирослави Володимирівни

Київ-2006

Література:

1. Апулей. Апология. Метаморфозы. Флориды/Пер. С лат. М. Кузьмина и С. Маркиша. – М. Узд. АН СССР, 1956. – 436 с.

2. Генеалогія давньогрецьких міфів: навчальний посібник. – К.: КДЛУ. 1997. – 117с

3. Літературознавчий словник-довідник/Р.Т.Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. – К.:ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

4. Миронова В.М., Михайлова О.Г. та ін. Антична література. Навчальний посібник. – К.: Либідь, 2005. – 488 с.

5. Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література: Підручник.- К.: Либідь, 201.- 718 с.

6. Хюбнер К. Истина мифа/Пер. с нем. – М.: Республика, 1996. – 448 с.